• Тетрадные записи: Індивідуаліст •

Густе тепле повітря осіннього вечору, здавалось, існує окремо. Важко піднімаючись від мокрого асфальту, воно пропускало крізь себе розмите світло ліхтарів та стишений вуличний гамір. Усе о такій порі овіяне духом містицизму. А особливо люди – живі мовчазні скульптури, яким, зрештою, нема одне до одного жодного діла. Еміль не був винятком. Він не помічав нічого навкруг, більше того, навіть не знав, куди прямує. Тільки аби подалі від усього знайомого. Найліпше було б загубитись. Ще краще – загубити себе. Проте, усвідомлюючи абсурдність подібного бажання, він просто безцільно вештався і насолоджувався процесом потопання у власних думках. З певного часу Еміля цікавив лише його внутрішній світ, і щоразу, лишаючись наодинці з собою, він відчував дивне піднесення. Відчував хоча б щось. Хоча, звісно, не зізнавався навіть собі у цій незвичній формі егоїзму.

 

Виринути з роздумів Еміля змусив крик. Десь недалеко, можливо, навіть у сусідньому провулку, пронизливо верещала жінка. «Хай би вона вже замовкла» — буркнув він під ніс. Крик урвався.
Вузлуваті пальці страху вчепились у шию, а по хребту проклала трасу цівка крижаного поту. Чи це йому лише здалось? Еміль кинувся туди, звідки пролунав звук.

 

Шансів вижити в неї не було, це було зрозуміло ще з такої відстані. Підступила нудота. Еміль роззирнувся, та нікого не побачив. Парк він минув давно, по дорозі, здається, не зустрів жодної людини. Хіба продавщиця квітів на розі. Отже, він – єдиний свідок. Єдиний, хто міг знати, що відбулось. Та не знав.

Треба опанувати себе. Він пам’ятав, він добре знав, як треба чинити у таких випадках. Витягнувши неслухняними руками телефон, Еміль завагався. Викликати швидку? Правоохоронців? Без них не обійдеться у будь-якому випадку. Щось вперто вистукувало у скронях.

Страх і ще якесь липке настирне відчуття стиснули горло сильніше. Та одна думка змусила оговтатись від переживань. Еміль усвідомив повну картину ситуації і, парадоксально, це викликало певне полегшення. На  мить здалось, що усе це відбувається не з ним і не має жодного значення. А що, коли він просто піде звідси і чимдуж полишить бісів провулок? Ніхто ж не дізнається…

 

Ще один погляд навкруг. Побачивши поворот, з-за якого він вибіг, Еміль згадав, що там є телефон-автомат. Може таки дзвінок?

 


 

— От дивлюся на тебе і дивуюся. Ми ж наче однолітки…
— А виглядаю я на всі сто, — кивнув Еміль, посміхнувшись.
— Не те, щоб…Зав’язував би ти з цим.
— «Сказав він, відкриваючи чергову пляшку», — Еміль не зміг стримати єхидного коментаря.
— Я не про випивку, — друг відмахнувся, роблячи наступний ковток. – Дівчину б собі знайшов, чи що…
— Е ні, годі з мене цього добра. Люба колишня влаштувала мені непогану школу життя, тож я пас.
— Дарма. Хоч би розвіявся.
— Аксле, ти ж наче непогано мене знаєш.
— Тебе – так. А цю незрозумілу субстанцію чоловікоподібної форми навпроти – не дуже. Чого доброго, в депресняк впадеш. – Аксл пильно подивився по-дитячому блакитними очима на Еміля і ще хильнув.
— Облиш. Мені одне тільки цікаво – кому і за що знадобилось її вбивати..
— Знов за своє! Вбили то й вбили. Сумно, звісно, несправедливо і неприємно. Таке буває. Не розумію, чого ти так переймаєшся? Журналюги будь-що роздмухають до розмірів сенсації, а люди потім ходять і жахаються. Вона ж навіть не була твоєю знайомою. Адже не була? Ти б з роботою розібрався – я чув, тебе шеф звільнити хоче.
— Розібрався. Він вже підписав мою заяву.
Співрозмовник ледь не вдавився.
— Сказився ти, чи що? Та за таку роботу не те, що обома руками – зубами триматися треба!
— Набридло, — просто відповів Еміль і, допивши вміст пляшки, рішуче підвівся.

 


 

Вуличний гамір народжується з поєднання голосів перехожих, шуму транспорту, ледь вловимого ритму музики, що лунає чи з навушників підлітка, чи з відчинених дверей магазину навпроти, і ще з чогось, чому неможливо дати універсальну словесну характеристику. Коктейль цих звуків невпинно перемішується, змінюючи гучність та густину. Проте лишається тим самим вуличним шумом, який при бажанні виглядати більш красномовним можна назвати пульсом міста. Вийшовши з кафе, Еміль зіткнувся з нестримним потоком звуків. Він одразу відчув якісь зміни — погляд на небо підтвердив його здогади. Хвильку поміркувавши, Еміль вирішив поїхати до батьківського дому.

 

Невеликий особняк, охайний і дуже старий, був оточений садом. Цей сад мав дивну, але доволі закономірну владу над думками Еміля – завжди відносив їх у далекий час дитинства. Спогади влаштовували слайд-шоу найяскравіших моментів і від цих образів ставало добре та комфортно, немов і не змінилось нічого. Немов Еміль ніколи не дорослішав – це йому лише наснилось. А зараз, він точно знав, вийде мама, аби покликати родину на обід. Батько спуститься зі своєї майстерні у брудному одязі; навіть кіт зістрибне з дерева й забіжить на кухню.

 

Гуркіт грому сполохнув птахів і вони зірвались у політ. В один зі схожих днів мати Еміля загинула.
Еміль підійшов до зеленої брами та натиснув кнопку дзвінка. За мить з’явилась повнувата білява жіночка у довгому платті. Вона хутенько відчинила і з усмішкою дорікнула Емілеві, що він має власного ключа і міг би не відволікати її від прибирання. Тітка Руф пригостила Еміля гарячим чаєм з пирогом, розпитала про усе і розповіла останні новини, після чого повернулась до хатніх справ. Руф знала, що якщо Еміль тут – йому необхідно поговорити з батьком.

 

 

Кімната-кабінет була розташована на другому поверсі, якраз над вітальнею. Прикрашені картинами пастельні стіни, темні штори, масивні меблі. Мінімум меблів. У них з батьком таки схожі смаки.
— Це ти, Емільяне? Я радий тебе бачити, — чоловік встав з крісла і, підійшовши до Еміля, обійняв його.
Батько був дещо нижчим на зріст. Руки мав сильні, але сухі і спрацьовані. Найзвичайніша зовнішність, нічим особливим не примітна – зморшкувате лице, дещо посивіле волосся -, якби не очі, у яких завжди жевріли іскорки вогню.

— Як ти?
— Та, бути може. Це чудово, що ти прийшов. Хоч якась мені, старому, втіха.
— Оце вже скажеш, — Еміль не зміг стримати посмішки. – Називаючи себе старим, ти і мені віку додаєш.
Батько по-свійськи йому підморгнув, тобі, мовляв, лише замолоджуватись.
— Присядь тут зі мною біля комину. Ця невгамовна Руф купила нові крісла – ніби мої старі були поганими. Сідай, сідай. Зіграємо?
— Як завжди. Я — білими.
— Як завжди. Там здається, дощ?
— Гроза.
— Це ж треба. Так захопився роботою, що й не помітив…Потім покажу, над чим зараз працюю.
— Ловлю на слові. За останній час нічого не сталось?
— Руф, напевно, розповіла більше, ніж міг би я сам. Нічого особливого, хоча я став побоюватись, що вони знову захочуть поговорити…
— Щось серйозне?
— Та не полошися ж бо вже так. Усе гаразд. Вважай, можу зараз обіграти.
Те, що відбувається зі мною зараз, скоріше нагадує спогади. Справа у клятій осені.
— Джон більше не приходить?
— Чому ж – он стоїть, біля дверей.

 

Еміль обернувся і, звісно, нікого не побачив. Йому спало на думку, що Руф батько б такого не сказав.
— Джон мовчить вже давно, ще з тамтого часу. І усі вони мовчать. – чоловік тихо засміявся. – А Руф ще насторожується, коли я починаю співати. А що ж мені робити? І не дозволяє працювати вночі, але чи ж моя вина, що натхнення приходить після опівночі? Як оце блиснуло щойно! Знаєш, краще сьогодні лишися на ніч у мене. Чи маєш може завтра якісь справи?
— Справ не маю. Навіть з роботи звільнився.
— От і правильно. А ще я тебе обіграв. Ну, ще навчишся, — батько обнадіюючи поплескав його по плечах.

 

Тіло неба прошила блискавка.


 

Двері з тихим скрипом відчинились і Еміль зробив кілька кроків у напівтемряві. Щойно голова торкнулась подушки, він відчув, немов турботи стали матеріальними і навалились усією вагою — тиснули на повіки, приковували до дивану, проте в обійми сну не відпускали.
Від нудьги Еміль силився роздивитись візерунки на шпалерах. Майже не розрізняв, але приблизно знав, якими вони повинні бути.

 

Негода досі грала понуру симфонію. Соло у ній відводилось вітру, що був явно не в голосі, бо позмінно зривався на кашель. Дощ бився в істериці на підвіконні, після чого знесилено кидався в темне лоно землі.
«Тьху, на поезію пробило!» — сказав він подумки голосом батька.

 

Еміль знав, що аналітик з нього завжди був кращим, аніж поет.
«Що ж, аналітику, — звернувся він сам до себе, — на просту, як два плюс два, життєву задачу ти або випалюєш невідомо звідки взяте «три», або будуєш такі біквадратні рівняння з двома невідомими, що сам себе заплутуєш. І навіщо воно тобі, йолопе..?»
Еміль зітхнув і звук цей послужливо ковтнули стіни.

 

Він раптом подумав про вбиту, яку тепер не гнітять жодні думки. Вона не була спокусливо молодою, не була й немічною бабкою. Проте красива. Світло-синій светр, тендітні руки, як у янгола. Було у ній щось – лише тепер це спало на думку – було щось від його першої любові. Від цього у грудях зробилось ще важче, ніби він вдавився димом. Біляві кучері в калюжі крові, наче пір’їнки, що впали на воду… А якби встиг? Якби звернув у провулок перш ніж почув крик? Якби міг допомогти…відлякати вбивцю своєю присутністю…чи самому стати жертвою?

 

Еміль розплющив очі і побачив тільки сірувату пляму стелі. Цікаво, чи спить батько? У дитинстві Еміль завжди приходив до нього, коли не міг заснути – батько мав звичку допізна засиджуватись, працюючи над черговою картиною. Раніше він малював людей. Після загибелі матері закинув творчість, а коли узявся знов, створив портрет чоловіка на ім’я Джон. Він виявився не просто незнайомцем чи фантазією. Це була галюцинація.

Лише тоді довелось дізнатись, що батько – не єдиний у їхній родині, що мав схильності до хвороб нервової системи. Невідомо, як довго тривало життя на пограниччі реального і уявного. Еміль пам’ятав, як прийшов якось, а тато сидів, похитуючись, на ліжку, і щось бубонів. А потім – зірвався на рівні ноги та почав вигукувати, стукаючи по столі. Еміль злякався, забіг у свою кімнату і закрив замок на два оберти. Потім…Потім він майже не міг пригадати – медики, лікування, санаторії, клініки. Зрештою, Руф виборола для свого брата спокій, переїхала до них і увесь запал віддала турботі про хворого.

Ставались зриви, періоди апатії — попри все батько виявився сильним. Про хворобу він міг говорити лише з Емілем, і той дивувався, як тато навчився так жити. Ігнорувати невидиме для інших, відчувати наближення рецидиву, як птах відчуває зміну погоди, ще й зберегти самоіронію. Еміль бачив інших, і тато був правий, коли казав, що дім, таблетки і номер лікаря в телефоні — це дуже, дуже щасливе продовження.

 

Друга ночі. Темрява під повіками гнітила. Еміль подумав про таке, про що завжди забороняв собі думати. Як дізнатись, що є справжнім у його світі? Як у це повірити? Здається, він таки застудився, бо чолом прогулювалось сухе тепло. А що, коли нічого не було? Або – гірше – він є вбивцею?

 

А якби він її вбив? Як би він її вбив?


 

План почав визрівати вже давно. Важко визначити, наскільки давно. Проте Еміль не міг розпочати його реалізацію. Поки що не міг. Він знав, що має незавершені справи і усіма силами старався, справді старався зробити те, що полишив на півдорозі. Він не хотів зробити щось дійсно на совість, радше для галочки — а це куди важливіше для морального самозаспокоєння.

 

Еміль робив собі минуле. Зустрічі зі знайомими, косметичний ремонт кухні, розмови з колишньою дружиною – чого б він нізащо не став робити за інших умов. Виглядало непогано, бракувало лиш фрагменту. На нього довелось почекати, та скоро і він був на місці.

 

Невідомі сили, як і кожного ранку, брутально виштовхнули Еміля зі сну. Голова гула. У роті пісочно-гидотний присмак. Покрутившись на ліжку, він виявив, що сон не повернеться, і врешті встав. Погляд затримався на темноволосій дівчині з каре.
Встигла вона прокинутись до того, чи щойно, але тепер на Еміля дивились по-котячому зелені очі. Сміялись веснянки на її лиці. Складалось враження, що розгубленість її веселить.

 

— Доброго ранку, Емі.
— Хм…Снідати будеш?
— Угу, не відмовлюсь.
— Я зараз.

 

Перш за все, Еміль вмився, відчинив вікно і випив холодного компоту. У пам’яті мало збереглось з учорашнього дня, а наявні спогади ніяк не були пов’язані з незнайомкою. Тобто, не зовсім незнайомкою..? Безпорадність і дезорієнтація – не найкращі супутники нового дня. З цим треба було щось робити.
— Так і не згадав? – з награною розчарованістю запитала дівчина, запиваючи грінку гарячим чаєм.
Еміль підвів на неї погляд і в горлі пересохло.

 

— Катастрофа..?! Що це з тобою?
Вона дзвінко засміялась. Сміх був приємним та мелодійним — Еміль згадав, як у нього болить голова.
— А що, поганий колір?
— Хороший, тобі пасує. І очі, у тебе дуже красиві очі.
— Приємно, що помітив. Я вилікувала те запалення.

 

«І перестала ховати червону сітківку за окулярами».

 

— Де ж ти була?
— Це ти де був? Приходжу вчора, а ти на ліжку валяєшся, ще й в одязі. Ніяк не реагуєш. Я спершу злякалась навіть, думала, сталось щось дуже погане. Чого пиячиш, ще й без мене?
— Кет…Це усе не має жодного значення.

 

І вона почала розповідати.

 

З Катастрофою завжди було дивовижно легко говорити – вона мала тонке, хоча й специфічне почуття гумору, розуміла з півслова, а коли не розуміла – завжди у цьому зізнавалась.
Еміль вже й не пам’ятав, коли саме між ними виникло щось на зразок любові. Попри усе, Кет не погоджувалась жити з Емілем, не пояснюючи причини. Вона взагалі мало що пояснювала. А Еміль не ставив питань. Йому здавалось, що лише так вдасться втримати цю дівчину.

 

Де живе Кет він досі не знав. «Не хочу про це» — от і все, що вона відповіла, коли він якось запитав. Не дізнався він і історії такого дивного прізвиська — Катастрофа. «Причепилось якось» — сказала Кет. Еміля вона також не надто розпитувала. Якщо замислитись, то взагалі невідомо, про що і навіщо їм було говорити. Суцільна химера.

Для чергової галочки? Не зовсім. Важко було зізнатися самому собі, чи це дійсно любов тут була. Проте борсатися в етимології їхніх стосунків і пошуках правильної назви було б надто. Краще не думати про це, заради всього святого, їм не по тринадцять і можна дозволити собі не знати певних речей.

 

 

Еміль поділився планом з Катастрофою, у загальних рисах.

Їй сподобалось.

Вона назвала його дурнуватим підлітком, якому відшибло залишки розуму, а потім сказала, що дуже постарається на нього чекати, якщо виникне така потреба. Адже він дочекався її, коли та поїхала, нічого нікому не сказавши. У них були дуже дивні стосунки.
Вночі вони попрощались, а ніч наступного дня Еміль провів в дорозі.

 


 

Другий поверх забігайлівки у чужому місті нічим не відрізнявся від аналогічної місцини у рідному. Еміль жував фастфуд, дивлячись на машини за вікном. Усе було таким самим – навіть здавалось, що можна зустріти знайомого на вулиці.

 

«Від чого ти тікаєш, старий?». Він прибув на світанку. Це було третє місто за місяць. Люди, місця, події, погода –  як за шаблоном. Років вісім чи десять назад Еміль ладен був майже не їсти, аби відкласти на квиток. Тепер це не враження – усюди та сама порожнеча з брудною, беззмістовною начинкою. Він був як хом’ячок у колесі, що вже не бігав, але за інерцією тягнув своє тіло далі.

 

Еміль ковтнув явно не найкращої кави і підпер рукою підборіддя. Треба було поголитись. За відсутності жінки він перестав за собою слідкувати.
Йому згадалась ця смішна дівчинка Катастрофа. Як вона зараз? Він не знав… не знав ще тоді. Це вона завжди знала — і його, і себе. У цій ідилії він, зі своїм незнанням, був явно зайвим. Еміль криво посміхнувся, але коли раптова ненависть почала змінюватись іншими спогадами, поспішив відігнати мару.

 

Неподалік шумахер місцевого розливу збив пішохода. Вила сирена швидкої, двоє безхатченків перемовлялось під будинком. Розмова Еміля зацікавила, але він майже нічого не чув через голоси людей, які щільним колом оточили місце події. «Достоту круки на мертвечину» — майнула асоціація. Асоціація Емілеві не сподобалась.


 

Маленький телевізор у номері транслював останні новини – зустріч чиновників, вбивство, фестиваль, суїцид тижневої давності. Сказились вони з тією смертю, чи що? Смерть там, смерть тут, а у нас воно отака, смерть на будь-який смак, подивіться: найважливіша подія у житті! Наостанок, як завжди, приберегли відомості про звіряток у зоопарку.

 

Треба шукати роботу. Метушні Еміль не любив, як і кожна розважлива людина. Але, як і кожна розважлива людина, знав, що якщо її не буде, розвіється остання видимість життя. «А я гадав, криза середнього віку настає набагато пізніше». А однолітки? Це, виходить, таке покоління патологічно втомлених від життя невдах.

 

Після новин почалась якась мильна опера.
— Ти ж маєш власний розсуд, зроби вибір – це і буде правильно.! – кричала в істериці журнальна білявочка.

 

Вибір? Зараз він не має ні з чого вибирати, ні, власне, навіщо. Усі його «життєві вибори» розвивались за тою ж занепадницькою схемою. Робота-безсоння-звільнення. Кохання-зрада-розлучення. Друзі… Він обрав друзів, більшість з яких вже давно просто знайомі. «Невже, красуне, вибір дійсно так багато важить?» Ці спогади викликали ще один – про вбиту у провулку. Думаючи про неї, Еміль відчував умиротворення і спокій. Вирішили за неї – і це набагато логічніше за самогубство.

 

Він почув, як відчинилися двері номеру.

«Цікаво, а як зватимуть мого Джона?»

Nika

born to be wild