Чаша віри

Наджіра закрила священну книгу й відкинулася на стільці, прикриваючи очі рукою.

Усе позбавлене сенсу.

Люди приходили до неї по мудрість та розраду, а Наджіра з кожним днем говорила все менше і менше, аж доки звеліла відкликати всіх, сказавши, що захворіла.

Насправді усе було гірше. Наджіра втратила віру.

Раніше вона це вже проживала – коли вчителі у її очах губили авторитет, коли старі заповіти не промовляли вже до людей, і необхідно було їх реформувати. Та це відчуття покинутості й гіркої самоти було новим. Наджіра знала, люди потребують її слів. Але їй було нічого дати. Їй самій необхідна підтримка, та де взяти її, коли у серці так темно?

Вона пішла до ритуального приладдя. Заварила собі чай – так просто, без жодного ритуалу, без церемонії, що здалась недоречною. Відчуваючи тепло чашки, що вже спорожніла, подумала:

– Вона достоту як я. Порожня, та ще зберігає тепло.

Наджіра піднесла чашу до губ. Останній ковток був гірким, з концентрованим смаком та запахом лікарських трав.

– Таку ж гіркоту я сама відчуваю.

Поглянула на книги. Раніше це вони були її радниками, захисниками, провидцями. Тепер у словах вона не бачила ані життя, ані зв’язку з реальністю. Вони дратували Наджіру своїм піднесеним тоном. А ще її дратували люди з їх дрібнимим потребами. Якби вони справді слухали, що вона каже, хіба б перепитували по кілька разів? Якби цінували її роботу, чи не навідались би подякувати? Може, вона б не почувалась зараз так, наче стоїть на краю прірви. Наджіра знала, що так думає з болю, що слова її несправедливі. Та не боронила собі цих думок і цих сліз. Кинула залишки трав у віконце печі й підійшла до ковша, щоб вимити чашку. Залишки чаю і тепла покидали посудину.

Три дні Наджіра провела у тиші. Заварювала собі чай. Не прочитала жодного рядка. Не прийняла ні одної людини. Коли за тиждень занепокоєний послушник навідався до неї, Наджіра сказала:

– Є час наповнюватись, є час віддавати. Я не проповідую і не даю порад. Але нехай бажаючі приходять до мене на чай. Хай принесуть свої чаші і свої історії. Посидимо разом, я буду їм рада.

Вперше у домі Наджіри було стільки людей одночасно. Вони не шикувались у чергу, а сіли у коло за низьким столиком. Наджіра заварила, а потім налила кожному чай, гості ж розповідали про те, що цікавого бачили, що у них відбувається, що відчувають.

– Чому ви це робите, матінко? – запитав її потім послушник.

– Бо я люблю цих людей. Люблю чай. І ділитися. І коли ми сидимо отак в колі, кожен отримує щось і щось віддає. А мудрість нехай шукають самі. У наших зустрічах її більше, ніж у всіх моїх книгах.

Послушник переминався з ноги на ногу розгублено, та не наважувався більше питати.

– Та знаєш, одну я усе ж напишу, – Наджіра кивнула на свіжий рукопис. – Вона про людей. І про віру. Може почитаю її на зборах. Здається, є таки життя у словах. Але слова ці теж мають бути живими.

2020, Львів

Текст та іллюстрація: Ніка Шенгер